Рік тому в Україні був Майдан. Події, що розгорталися в центрі столиці в листопаді 2013-го – лютому 2014-му, згодом охрестили Революцією Гідності. Але тоді, в перші дні протистояння, навряд чи хто міг собі уявити чи передбачити, чим завершиться безстрокова мирна акція студентства і небайдужих громадян. Формальним приводом для протестів стала відмова вищого керівництва країни підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Але справжні причини народного невдоволення були значно глибшими і серйознішими. Людей дістала влада Януковича!
«Що виводить людей на Майдан? Не тільки бажання європейської інтеграції. Спільним є слово, яке дуже добре зрозуміле як на Сході, так і на Заході, – дістали. Дістали, бо в Україні немає судів, де звичайний український громадянин може захистити свою свободу, своє право на вільне життя. Дістали, бо ми не можемо сьогодні забезпечити нормальний інвестиційний клімат для бізнесу, створювати робочі місця, чесно сплачувати податки, контролювати державні видатки. Дістали, бо далі ми так жити не збираємось. І саме тому ми продемонстрували, що є небайдужими і у нас попереду – багато перемог», – казав тоді з майданівської сцени Петро Порошенко.
Перемоги прийдуть пізніше. А спочатку були жорстокі побиття біля стели Незалежності і на вулиці Банковій, згодом настала черга викрадень, розстрілів, підпалу Будинку профспілок, де заживо згоріли люди… Безневинно загиблих нарекли Небесною сотнею. А напівзабута лемківська пісня «Пливе кача» стала для них своєрідним реквіємом.
Після втечі Януковича та його найближчого оточення здавалося, що всі випробування уже позаду і Україна заживе нарешті на повні груди, як кажуть, стане на крило… Але на країну чекали нові випробування та, на жаль, нові жертви, кількість яких зростає ледь не щодня. І знову жалібно «Пливе кача» по вкраїнських теренах…
За три місяці учасниками буремних подій на Майдані стали мешканці не тільки Києва, а й сотні тисяч жителів міст і містечок з усіх регіонів країни. З перших днів протистояння до нього долучилися й активісти незалежних профспілок. Дехто з них сьогодні ділиться не стільки спогадами, як міркуваннями щодо того, чи справдилися постмайданівські сподівання і надії.
Михайло Волинець, голова Конфедерації вільних профспілок України і Незалежної профспілки гірників України:
«Представники незалежних профспілок з першого дня були на Майдані разом зі студентами. Це вже потім туди підтягнулися знані політики і громадські діячі. І гасла, що стали лунати з майданівської сцени, стали набувати нових забарвлень. А попервах прагнули лиш відстояти право на честь і гідність.
Так сталося, що від незалежних профспілок ніхто не пішов у політику, але це не означає, що ми стоятимемо осторонь тих проблем, які з кожним днем накопичуються в суспільстві. Нас тривожить те, що нинішня влада за великим рахунком не сповна виправдовує сподівання простих громадян – людей найманої праці. Відтак маємо бути наполегливими і всіма законними методами домагатися реалізації вистражданих прагнень Майдану, до яких тепер додалися ще й бажання якнайшвидшого встановлення миру та припинення війни.
Серед людей панує розчарування. В умовах суцільної незахищеності створюються умови для чергових етапів Майдану. Усвідомлюючи те, що кожен громадянин має право на протест, наголошуємо на тому, що в жодному разі не можна допустити проведення акцій із застосуванням зброї, якої зараз накопичилося чимало. Тим більше цього не можна допустити, враховуючи зовнішню загрозу».
Петро ТУЛЕЙ, заступник голови Конфедерації вільних профспілок України, голова Київського міського об’єднання КВПУ:
«Минув рік, а в пам’яті – свіжі спогади про нашу боротьбу. За три місяці ми пережили багато чого, та для мене найпам’ятніші останні дні протистояння – 18-20 лютого - найстрашніші і найкривавіші. Звісно, я був там не один, а з колегами. Бачив у ті дні й голову первинної профспілкової організації НПГУ шахтарів-інвалідів Донецька та Донецької обласної організації ВОВЧ Володимира Деркача, який нині він знову у перших рядах – на передовій на Донбасі. Взагалі поруч на Майдані були люди, готові на все. Їх можна порівняти з воїнами Київської Русі: коли ті потрапляли у складне становище, то скидали з себе одяг, заганяли коней і показували, що назад шляху для них немає, тож боротимуться до кінця.
18 лютого беркутівці ламали барикади й намагалися витиснути нас з Майдану, а ми у відповідь нашвидкуруч зводили нові. Нелегко було, здавалося, що настає кінець. Силовики так тиснуть - не зможемо вистояти. Але ж змогли! 20 лютого зрозуміли їхні задуми - оточити й втягнути наших хлопців у бійню. Потім фактично був розстріл мирних людей. Хоча, на мій погляд, не уникнули й майданівці помилок: було безглуздо йти в атаку неозброєним хлопцям проти беркутівців зі зброєю. Очевидно, можна було б обійтися меншими жертвами. Але що сталося – те сталося.
Та перша кров пролилася дещо раніше. Мені пощастило зустрітися із Сергієм Нігояном – він заходив до нашого профспілкового намету погрітися. Хто міг знати тоді, що цей вродливий юнак трагічно загине і стане одним із символів Майдану. Перші загиблі на Майдані не були українцями за національністю, зрештою сам протест – багатонаціональний. На Майдані стояли люди з різних регіонів України. Важливу роль взяли на себе кияни, які не тільки боронили свободу, а й забезпечували протестувальників продуктами, ліками, одягом – годували, зігрівали всі, хто, як міг.
Чому люди вийшли на протест? Заради одного – покращення життя та соціальних стандартів. Мали ворога: тодішню владу – Януковича та його оточення. Тих, які не тільки упродовж багатьох років знущалися над людьми, а й цинічно обманули народ, перекривши йому дорогу до європейських стандартів, яких він так прагнув.
На жаль, поки що не бачу конкретних зрушень і змін, зокрема й у трудових відносинах. На все треба дивитися крізь призму теперішньої війни – підступної та цинічної. На сьогодні на Донбасі загинуло більше тисячі військових, а жертв мирного населення – важко навіть підрахувати. А скільки у полоні або безвісти пропали… Водночас обіцянки, які давали на Майдані, особливо в останні дні, коли формувався уряд, поки що не виконано. Новий Президент України і його команда розробили Коаліційну угоду, де пропонують ухвалити Трудовий кодекс, вигідний бізнесу: зі зменшенням прав профспілок і працівників. Не такі обіцянки вони давали людям.
Та попри все у нас зберігся ще дух Майдану і терпіння в людей є, хоч воно не може тривати вічно. Революція наче лакмусовий папірець виявила, хто є хто. Та найголовніше – ми змінилися».
Юрий САМОЙЛОВ, председатель Криворожской городской организации НПГУ:
«Прошел всего год после того, как родился ребенок – девочка Украина. Еще рано чего-то от нее требовать и в чем-либо разочаровываться. Она ещетолько учится ходить и говорить. Правда, громко кричать уже может, но не это главное. Нам надо воспитывать, лелеять, беречь новорожденную Украину. Пройдет немного времени, она подрастет, окрепнет и даст результат. А если без аллегорий, то сейчас ситуация такова: люди в Украине получили, а точнее, сами обеспечили себе большие возможности. Другое дело, что многие не хотят, а то и не знают, как ими правильно воспользоваться. Потому что привыкли жить в системе, где не надо было ничего решать самостоятельно, за него это делали другие, где его обманывают, а он в это верит. Люди завоевали свободу, но не всем она по нутру, потому что с кровью и грязью. Но это свобода – лучшее, что может иметь человек.
А наш профсоюз почувствовал, что имеет возможность защищать людей, реализовать свои права. И не так, как раньше, когда мы бились о стены. Наконец-то хоть какие-то из них мы проломили. В том числе на горнорудных предприятиях Кривбасса, где доказали, что даже немного мобилизовавшись, можно добиться зарплаты выше, чем в целом по Кривому Рогу».
Александр БОНДАРЬ, председатель ППО НПГУ «Евраз Сухая Балка» (Кривой Рог):
«Нынешняя украинская власть, на мой взгляд, нерешительная. И даже, к сожалению, проолигархическая: она соблюдает клановые традиции и поддерживает старые связи, арешенияее какие-то мешочные. В смысле, «решают», куда занесли мешок денег. А вот положение рабочего класса не изменилось. Но Майдан все же был не зря, нынче каждый задумывается и о сегодняшней ситуации, и о будущем своих детей. Почему такая низкая заработная плата и пенсии, почему у нас такая прогнившая власть, в которой засилье нечистых на руку чиновников. Старые схемы не разрушены и на местном уровне ничего, кроме мышления людей, которому дал толчок Майдан, существенно не изменилось. Но, я уверен, все зависит от нас. Мы же – рабочий класс и должны сказать свое веское слово, изменить власть на местах, вывести на чистую воду всех коррупционеров. Примером, и в Кривом Роге. Мы должны сделать наш город, если не лучшим, то одним из передовых в Украине. Потенциал у Кривого Рога огромный, но он не работает на городскую общину. Поэтому нам необходимо взять под контроль местную власть и все сферы жизни города. Это начали осознавать люди после Майдана.
Подобный контроль на предприятиях осуществляют первички НПГУ, но у нас возникли трудности. Правительство, давая «зеленый свет» малому и среднему бизнесу, забывает о безопасности труда и контроле за этим. Сегодня «перекраивают» контролирующие структуры, инспекции и другие такие органы. В результате попросту обезглавили контроль. Нам сегодня некуда обращаться по итогам проверок, проводимых нашими представителями. Значит, и в этой сфере надо срочно наводить порядок, иначе нарушений трудового законодательства не избежать. Потому что наш, украинский, бизнес далекий от европейского».
Владимир САПУТО, председатель Объединения свободных профсоюзов Луганской области:
«Год назад вместе с другими активистами нашего независимого профсоюза мы практически с первых дней стали участниками Евромайдана в Киеве. На главной площади страны 21 ноября первыми собрались молодые киевские интелигенты. Потом к ним присоединились студенты столичних вузов, а за ними и люди старшого поколения. Мы боролись не просто за свержение преступного режима, а в первую очередь за свободу и свое человеческое достоинство. И этой главной цели достигли. Подписано соглашение об ассоциаци с ЕС, а это значит, что Украина сделала свой выбор – европейский. Сбросил народ и ненавистную власть Януковича и его бандитской шайки. Но самое главное достижение Майдана – народ проснулся и понял, что вместе – мы сила и все в состоянии изменить, сделать так, как нам, а не кому-то другому, хочется. Стоит только проявить активность. Есть, конечно, и те, кому это не понраву, кто хочел бы в советское прошлое. Немало, к сожалению, и людей безинициативных, нежелающих приложить даже малейших усилий, чтобы что-то изменить в своей жизни и обществе. Но их, к счастью, меньшинство и это их выбор. Хочется верить, что и их психология вскоре изменится, Ну, а о тех, кто предал Украину, жалеть не стоит. Они, как оказалось, не были по-настоящему ее гражданами».
Сергей СОКОЛОВСКИЙ, член профкома НПГУ ПАО «Евраз Сухая Балка» (Кривой Рог):
«Кое-чего из того, за что стояли на Майдане, мы добились: изгнали президента-коррупционера, сменили правительство, начали люстрацию. Но, к сожалению, немало из того, что осуществилось, уже утрачено. Многие активисты и патриоты сегодня находятся на Востоке Украины: одни – воюют в добровольческих батальонах, а другие – в качестве волонтеров помогают им, обеспечивая всем необходимым. А те, кто на волне народного протеста стали новой властью, к сожалению, не всегда оправдывают доверие людей. К тому же в местных органах власти остались преимущественно регионалы, и тут все, как и раньше. Действуют старые коррупционные схемы, прежними остались прокуратура и суды. Люстрация застопорилась, проходит только так называемая народная, но она дает лишь эмоциональный эффект, а чиновники «отчистились» и опять уселись на свои места. Но Днепропетровщина не сдалась, как Крым, Донецкая и Луганская области, потому что у нас люди не дали местной власти предать Украину.
Если у кого и есть сегодня разочарование, то не Майданом, а действиями власти. А Майдан стоял недаром! Народ после всех прошедших событий сплотился. Он сейчас закаляется, просыпается, начинает думать и анализировать. После Майдана и агрессии России украинский народ очень изменился. Мы стали участниками рождение нации. В крови, в грязи, пока еще в обмане, в ошибках, но это – свободные люди, которых уже нельзя обмануть. Ну, раз-другой еще удастся, не более. Процесс, как говорится, пошел. Хотелось, конечно, чтобы позитивные изменения в нашем пестром обществе осуществлялись быстрее, но они происходят так, как объективно получается».
Веніамін ТИМОШЕНКО, віце-президент профспілки-асоціації льотного складу цивільної авіації України (ПАЛСУ):
"На Революції Гідності я був з першого дня, й пам’ятаю тих, хто її започаткував. Мій Майдан – це боротьба за трудові права, за гідну працю та життя. Він не закінчився.
Здобутки наших протестів: вдалося скинути президента-бандита, хоч частково оновити Верховну Ради, а також підвищити активність громадян та їхній патріотизм. Саме завдяки Майдану більшість зрозуміли, що ми, українці, - свідомий народ, який хоче жити у вільній і квітучій країні. Завдяки революції люди почали прокидатися й розуміти, що треба змінюватися. Майдан спонукав зростання саме громадських ініціатив, які готові контролювати владу. Люди не дають можновладцям розслаблятися, і це – дуже добре. Народ - це влада і має контролювати тих менеджерів, яких найняв для управління державою.
Водночас слід говорити і про негативи: реформи, які мають бути революційними і швидкими, не йдуть, дуже багато старих і корумпованих облич все ще при владі, бо не відбулося її перевантаження. Збереглися й старі «совкові» підходи до вирішення термінових і кризових питань, хоча Президент ніби й декларує європейськість. А діяти треба зараз! Наприклад, перед Міноборони стоять елементарні питання, але їх не вирішують, а воювати треба. На жаль, досі діють корупційні схеми, які працювали на Януковича, а зараз – на нову владу. Повернулися «опозиціонери» й ті політики, які довели до бідності в країні, хто голосував за диктаторські закони. Немає й гучних судових процесів над корупціонерами, убивцями на Майдані. Виходить, що минув рік, а ми тупцюємо на місці.
Та водночас є великі сподівання і розуміння, що за один день чи рік не можна зруйнувати систему, яку будували десятиліттями. Надія є, що люди кардинально змінилися і не дозволять всістися собі на шию. Це – перший крок на шляху одужання нації і держави".